Misto Sad

Ким я є

Валентина Чередник: “Розумію, що все в нас вийде, бо дітки дуже змінилися”

Валентина Миколаївна Чередник вже 27 років працює у ЗОШ 12 в Слов’янську.  Вона – вчителька української мови та літератури. І викладає жінка в російськомовній школі, де лише цьогоріч перші класи розпочали навчатися  українською. Про державну мову, війну та те, як змінилися діти, розповідає педагог Валентина Чередник. 

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про свою справу

 Працювати з дітьми в школі Валентина Миколаївна мріяла ще тоді, як сама була маленькою дівчинкою: 

-  Малою любила брати мамину торбинку, накладала туди чогось важкого, виходила на вулицю і казала всім, що чекаю автобус на Донецьк – буду вчитися. У 10 класі мені дуже сподобалася російська мова та література, і я вступала до інституту в Луганську, але доля так вирішила, що я маю стати вчителем української мови та літератури. Бо я тоді не склала іспит, потім рік пропрацювала в школі вожатою. І вже після цього вступила в Донецьк на українське відділення.

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про українську мову 

Валентина Миколаївна розповідає, що хоч навчання вже цього року в першачків розпочалося українською, багато батьків хвилюється, що діти не знатимуть російської мови. Але на перервах вже можна почути й українську: 

-   Так, можуть говорити. Хоча, їм звичніше російською. Ті діти, які прийшли навчатися вже українською мовою, то вони намагаються так говорити і на перерві. Вчителька з ними теж говорить так: “Дітки, вишикувалися в чергу!”, “Візьміться за ручки!”. І навіть якщо вона їх сварить, то теж українською мовою. 

Сама Валентина Миколаївна не приховує, що іноді говорить російською мовою в побуті, іноді – українською. Вчителька розповідає, що проводила курси української мови в Слов’янську та завжди повідомляє учням, коли надходить якась новинка в книгарню “Є”:   

-  Це схоже, напевно, як заходиш у воду – спочатку холодно, а потім ти звикаєш і не хочеться виходити. Так і я: іноді говорю російською мовою, іноді українською. У крамниці мене вже знають і теж говорять українською: “Добрий день, пані вчителько!”. Так приємно, коли мене так називають!

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про патріотизм

-   У когось стрічка в дітей на руці, у когось на наплічнику. І я розумію, що все в нас вийде, дітки дуже змінилися. Дуже тішить, коли діти приходять 1 вересня – це обов’язково вишиваночка, лінійка наша українською мовою. Така лагідна українізація. І це насправді дуже добре. Це вже так виховують батьки. 

Валентина Миколаївна каже, що зараз у неї багато однодумців, особливо радують вчителі початкової школи: 

- Стосовно кадрів, коли говорять, що після 2014 року треба було половину керівників шкіл, вчителів звільнити – це так, але ж немає підстави. Бо, звісно, був супротив. Наприклад, як готували якийсь захід з українськими піснями, то відразу чули: «Ой, ви такі всі українці стали!». Звичайно, це неприємно слухати. Взагалі – виховувати мають всі вчителі, а в нас вважають, що якщо про виховання – то це на уроках мови та історії тільки. І я знаю, що в мене багато однодумців. І що особливо тішить – це початкова школа. Бо саме там все закладається. 

Пані Валентина хоче, щоб дітям на уроках розповідали вже про інших героїв: 

- От я проводжу урок, 8 клас, поема «Прометей» Малишка. Про хлопчика, який врятував радянських розвідників. Я цей твір читаю, а потім розумію, що я його читати не можу. А я згадую Костянтина Могилка, який відвів літак від Слов’янська, всіх хлопців, які загинули в 2014 році, згадую відразу своїх учнів, які захищають нас. Ось це герої.  

Пані Валентина згадує 2015 рік, коли їздила на конференцію з дітьми до Львова:

- І зрозуміло, що ми поїхали на Личаківський цвинтар. Пішли там, де поховані АТОвці. Я побачила, що біля однієї могили сидів чоловік, було написано там – ім’я, прізвище і далі: “Згорів у танку“. Зрозуміла, що це батько цього хлопця, я підійшла і запитала: “Це ваш син?”.  Він сказав – так. І я кажу: “Ви знаєте, а я зі Сходу, я приїхала подякувати їм”. А батько так подивився і запитав спокійно: “Чого там бракувало на тому Донбасі?”. Зараз це згадую і сльози на очах. Бо дійсно, чого бракувало, власне кажучи? 

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про майбутнє

- Я люблю просто кожного ранку заходити в школу. Бачу себе тільки тут. Хтось повинен виховувати, а молодь не хоче йти в школу. В нас немає заміни. Ну і найбільше бажання – щоб в Україні був мир. І щоб мої рідні були біля мене. 

 Ким я є

- Я – оптимістка. Викладаю українську мову і мені це дуже подобається.

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Розмова представлена ГО «Місто-сад» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Місто-сад» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Dasha Kyrychok