Misto Sad

Ким я є

Андрій Бичков: “Мені шкода передавати свій досвід, який я отримав в Україні, чужій країні”

По-спортивному серйозний та мовчазний Андрій Бичков заводить нас у свою залу. Він – боксер, майстер спорту, тренер національної збірної. Живе та працює у Добропіллі, тут має свою спортивну залу, де виховує та тренує майбутніх чемпіонів уже 13 років. Займатися боксом розпочав у 12 років і вважає, що це доволі пізно. Колись Андрій виступав за збірну України, піднімав прапор на різних міжнародних змаганнях. Про молодь на Донбасі, сприйняття спортсменів та роботу за кордоном розповідає Андрій Бичков.

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про свою справу 

 Андрій жартує, що коли приходить на тренування в джинсах та туфлях, то хлопці відразу запитують, що в нього сталося та куди це він зібрався: 

-   Спортивний стиль життя та одягу в мене. Іноді думаю, що треба купити собі щось інше, не тільки спортивні костюми й кросівки. А тоді згадую, що в мене є дві сорочки – то вистачить. 

Бокс називає своєю атмосферою, а спортивну залу – своїм місцем перебування. У бокс Андрія привів старший брат: 

-   Тоді всі були під такою модою, що всі чоловіки мають займатися спортом. Без різниці яким. Він має віджиматися, стрибати, присідати. У нас на вулиці тоді це було прийнято. Бокс – це дуже інтелектуальний спорт. Якщо ти все не продумаєш логічно наперед – ти не виграєш. 

Тренер розповідає, що спорт зараз стає дуже популярним і це його тішить:

-  У мене є група, де вже дорослі займаються. Приходять шахтарі, які ніколи боксом не цікавилися. Люди приходять просто після роботи. Навіть ті, хто ніколи спортом не займався, а приходять і лишаються на кілька років. Це дає мені сили працювати далі. 

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про молодь

-   У 90-ті роки не тільки на Сході, а й по всій Україні люди, які займалися спортом, особливо боксери та борці, всі йшли в бандитський бізнес. Зараз усе дуже змінилося. Ніхто вже не мріє про цю бандитську  романтику, результат ми прекрасно бачили. Зараз навпаки діти хочуть більше отримувати інформації, більше побачити світу. Всі мої спортсмени мріють стати олімпійськими чемпіонами. Без мрії, як і в житті, у спорті взагалі ніяк. 

Зараз Андрій розповідає вихованцям, що вони мають бути не лише спортсменами, а й достойними громадянами та інтелектуальними людьми:

-   Ти маєш могти розказати вірш, вміти нормально виражати свою думку. Раніше вони взагалі приносили мені свої табелі, і за трійки та двійки присідали та віджималися. У мене в цьому сенсі дуже хороші стосунки з батьками. І ми разом намагаємося тримати руку на пульсі. Бо батьки як роблять – погана оцінка, все, на тренування не пускають. А я кажу – ви пускайте навпаки, а я тут роботу вже проведу.  

Тренер каже, що в молоді зараз зовсім інші пріоритети:

-  Те перетворення країни, яке є зараз, мені дуже подобається. Немає цього культу пива, алкоголю, з’являється культ спорту. Навіть взяти школу: всі стараються  отримати хороші оцінки, здати ЗНО і вступити. Це означає, що всі мріють про майбутнє.  

Фото - Сергій Мірошниченко

Фото - Сергій Мірошниченко

Про роботу за кордоном 

Андрій розповідає, що йому довелося працювати тренером за кордоном і чому він більше цього не хоче:

-   Мені шкода передавати свій досвід, який я отримав в Україні, чужій країні. Це для мене велика проблема. Не хотілося ділитися. Я рік був у Словаччині і повернувся додому. Я лишуся тут і буду працювати в цьому маленькому містечку. Їхати в прийми не дуже хочеться. Зараз тотально поїхали в Польщу та Чехію. Так, заробляють. Але ми там як робоча сила, з нами ніхто не рахується. Тут я маленький директор, це моя зала. А там я просто тренер. 

Тренера тішить те, що зараз люди перестали масово їздити в Росію на заробітки: 

-  Я дуже цьому радий. Наш регіон розташований ближче до Росії, і більшість їхали на заробітки туди. Що везли з Росії – то це менталітет 90-х. То зараз більшіть їде в Польщу, Європу і везуть звідти зовсім інший приклад. Коли німець заробив свій перший мільйон, то в його житті нічого не змінилося: п’є ту саму каву, їздить на тій самій машині, їсть в тому ж місці. А якщо наші привозили з Росії першу тисячу, то збирали всіх, відразу все пропивали і нащо туди їздив – незрозуміло. Тому в нас усе змінилося. Змінилося із початком війни. 

Фото - Олена Бичкова

Фото - Олена Бичкова

Про патріотизм 

Андрій Бичков розповідає, що регіон дуже змінила війна. А в Добропіллі, каже, дуже багато патріотичних людей, адже це одне із міст, яке відстояло український прапор: 

-  Зібралися люди, які зрозуміли, що це бруд, зібралася поліція і просто не пропустили їх поміняти прапор. І втримали! Зараз дуже багато тих людей, які були проти нас, зізнаються, що змінили думку. Ось 2014 і 2019. У нас було більше проросійських людей тут, а зараз все дуже змінилося. Всі тепер хочуть заглянути в Європу, люди не хочуть ні в Москву, ні в Санкт-Петербург. Наїлися російських щів. 

Тренер для себе обрав поки такий шлях допомоги - громадську позицію. Та піти воювати, каже, - буде готовий:

-  Це було все так неприємно і боляче, коли аеропорт був, Іловайськ – це все дуже поруч, все мої знайомі місця, де я був, де проводили змагання. Було на душі дуже важко. Я для себе обрав таку позицію поки – я потрібен тут. Якщо буде необхідність геть – то я маю військовий квиток, у мене старший брат зараз на контракті, і багато моїх вихованців теж там. Але поки так. Що буде з моїми хлопцями, якщо я зараз поїду?

Андрій переконаний, що 90-ті роки і цей менталітет потрібно “гнати” з України. Радить методи:


- Не треба душити старше покоління, окутувати їх у жовто-блакитний, не треба. А треба займатися молоддю, дітьми. От вони виростуть і самі скажуть, хто вони і в якій країні живуть. 

Хоч тренер розмовляє російською, каже, що з легкістю може перейти на державну мову. І переходить:

-  Ще тоді не було війни, я одного разу заходжу в Балаклаві (авт. - південь Севастополя) в магазин. Це маленьке містечко, маленький магазин. І починаю там розмовляти українською мовою. Кажу: дайте водички, дайте то, дайте сьо...А мене ця продавець питає: “А вы откуда?”. Я кажу, що з Донецька. А вона мені: “А что, в Донецке уже начали разговаривать на украинском?”. Давно! Вже дуже давно! Ми ж в Україні живемо! 

Фото - Олена Бичкова

Фото - Олена Бичкова

Про майбутнє

-   Через 10 років хочу залишитися таким же – щоб не поправився, не постарів, міг у футбол так само бігати. Щоб поборотися за пояс в Америці, позмагатися на Олімпійських іграх та чемпіонаті світу. Я ще мрію, я не зупинився. Хочу видати “на-гора” ще кілька чемпіонів. 

Ким я є 


- Я порядна і справжня людина. 

 Андрій Бичков  розмовляв російською*

Фото - Олена Бичкова

Фото - Олена Бичкова

Розмова представлена ГО «Місто-сад» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Місто-сад» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Dasha Kyrychok